Роль жінки під час війни тривалий час, особливо в радянських реаліях, лишалася на узбіччі офіційних репрезентацій подій та комеморативних практик. Коли ж подібні сюжети й виринали, то звучали в унісон із загальнодержавним каноном подання історії "Великої Вітчизняної війни" і лише як доповнення до "героїчного пориву радянського народу" в боротьбі з ворогом. Ми ще можемо дізнатися про жінку у військовій формі на передовій, про санітарку, що виносила поранених під зливою куль. А от про жінку, яка жила піднацистською окупацією і не чинила збройного опору, не була підпільницею, а просто чекала своїх синів або рятувала чужих дітей, вижила або загинула під час Голокосту, та про багатьох інших, навіть не згадувалося. Дозволялося лише про героїзм і жертовність. На початку 1980-х нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич привернула увагу до долі жінок, подивилася на війну їхніми очима: "Все, що нам відомо про війну, ми знаємо з "чоловічого голосу". Ми всі в полоні "чоловічих" уявлень і "чоловічих" відчуттів війни. "Чоловічих" слів. А жінки мовчать. [...] Мовчать навіть ті, хто був на фронті. Якщо раптом починають згадувати, то розповідають не "жіночу" війну, а "чоловічу" ("У війни не жіноче обличчя"). Письменниця зібрала спогади жінок-червоноармійок, і зг&одом вони стали основою її книжки.
З 31.12.2014 по 01.03.2015 Наукова бібліотека читачів не обслуговує.
