Заступаючи на посаду міністра соцполітики України кожен з очільників обіцяє зробити все можливе, аби пересічний громадянин нарешті почав жити краще. Адже, як не крути, Мінсоцполітики - це державна інституція, на яку покладено відповідальність за добробут українських громадян: зайнятість і працевлаштування, соціальне і пенсійне забезпечення, рівні права й можливості чоловіків і жінок тощо. А тим часом українські громадяни з інвалідністю, як і інші соціально незахищені верстви населення, роками прагнуть усвідомити доцільність державного устрою, який їх не захищає, не створює умов для перетворення бідних на заможних, а навпаки — одним сприяє в збагаченні, іншим — у жебрацтві, нехтуючи рівністю і верховенством права. Цим громадянам хотілося б бачити власне місце і роль у формуванні державотворчих процесів, оскільки ні їх зокрема, ні суспільство в цілому не влаштовує нинішній стан справ в українській державі. Хтось може заперечити: "Якщо можна, давайте без тенденційних висловлювань!" Давайте. Найкращим показником стану справ є фактичний результат, тим більше — терміном у 25 років.
