У статті досліджуються чинники, які в кінці II – на поч. III тис. спричинили інституалізаційну кризу сучасного католицизму, що виявилася передовсім у надмірній централізації і клерикалізації церковних структур, почавши від Ватикану
до низових регіональних інституцій, що, по суті, визнав папа Бенедикт ХVI. Нинішній папа Франциск з перших днів свого понтифікату проголосив основоположні критерії реформування церкви: децентралізація і деклерикалізація церковно-релігійного комплексу, зміщення функціонування церкви на соціальну й екзистенційну периферію, створення "бідної церкви для бідних", яка відповідала б стану первісного християнства. З цією метою у Ватикані опрацьовуються інноваційні парадигми "теології периферійної церкви", "теології жінки", "теології сім"ї", "теології молоді", які спрямовані на подолання дивергентних процесів в Католицькій церкві як "позаурядової клерикальної організації".
