Стаття присвячена аналізу місця п"єси-агітки в українській драматургії
кінця 1910-х - початку 1920-х рр. Розглянуто суспільно-історичні умови виникнення та побутування агітки, її зв"язок із діяльністю самодіяльних гуртків і фронтових театрів. Зосереджено увагу на пропагандистській
функції театру в пореволюційному суспільстві. Проаналізовано художні
риси агітаційних п"єс, зокрема характер конфлікту, особливості персонажів, мовлення. Відзначено певні особливості, спільні для агіток та експресіоністської драматургії: фрагментарність, мозаїчність, монтажність, нерозробленість конфліктів, плакатність, схематизм, надмірну спрощеність. Наголошено на своєрідності жанрового поділу п’єс-агіток, на виділенні таких жанрових різновидів, як календарні постановки, присвячені певній даті, агіткампанії, живі газети, концерти-мітинги, політкарнавали, інсценізації, агітсуди, ревю тощо. Зроблено висновок, що п’єса-агітка, не залишивши помітного сліду в літературі, стала необхідним етапом для подальшого розвитку української драматургії.
