У пропонованій статті вивчаються ціннісні орієнтири української духовно-нтелектуальної реальності доби радикального постпросвітництва, окреслюються форми Опору, що їх чинила українська інтелігенція й духовенство як її провідна верства теорії й практиці тоталітарного знеособлення індивідуальності. Проводяться концептуальні паралелі між вітчизняним духовно-філософським універсумом Середньовіччя та Бароко, феноменом Тараса Шевченка й духовно-ідейним дискурсом IIІ Собору УАПЦ 1927 р.
