У статті проаналізовано епістолярну спадщину Лесі Українки і виявлено проблеми відносин поетеси з сучасним їй театром. Авторка зіставляє різні значення терміну "сценічність" з точки зору літературознавства та театрознавства і робить спробу виявити ті ознаки несценічності, що стають на заваді втілення драматичних поем Лесі Українки на кону українських театрів: перевага ліричного елементу над драматичним, сконцентрованість тексту, амбівалентність закладених у ньому думок. Ці особливості драматургії Лесі Українки йдуть всупереч психології акторської творчості та глядацького сприйняття й тим перетворюють її драматичні поеми на "драми для читання".
