У статті висвітлюється проблема наукового осмислення постаті Олеся Гончара як людини і як прозаїка в контексті української літератури 60-х рр. ХХ століття, нетиповість його романів "Людина і зброя", "Тронка", "Собор" і новели "Кресафт", не вповні відповідних принципам соціалістичного реалізму, враховуючи й сучасні оцінки їх у критиці та літературознавстві.