У статті аналізується науковий доробок вчених, праці яких у 20-40-х роках XIX століття утвердили нову парадигму дослідження явищ вітчизняної художньої словесності. Фундатором цієї парадигми був М. Максимович, діяльність якого концептуалізувала інституціоналізацію наукової школи - першої в українознавстві за весь час існування його як окремішньої наукової дисципліни. Теоретико-методологічні засади "школи Максимовича" здобулися на подальший розвиток в студіях О. Бодянського (насамперед у його праці "О народной поэзии словянских племен" - фундаментальному порівняльно-системному дослідженні типології усної української словесності), І. Срезневського, І. Вагилевича, Я. Головацького. Велика увага приділена сучасному "прочитанню" інтелектуального набутку класиків української гуманістики.
