У вітчизняних дослідженнях української драматургії 1920 - 1930-х років склалася традиція зараховувати до такого потужного світового авангардного напряму, як експресіонізм, насамперед п"єси Миколи Куліша, проте останніми роками з"явилася й інша тенденція. Зокрема, у монографії "Український літературний авангард" (2004) донецька дослідниця Анна Біла доводить, що в українському мистецтві 1920 - 1930-х рр. лише творчість Леся Курбаса та Олександра Довженка вповні належали до експресіонізму як цілісного філософсько-естетичного напряму. А п"єси М. Куліша, і тим більше - Якова Мамонтова, Івана Дніпровського та інших українських драматургів, лише використовували зовнішні прийоми експресіоністського письма. Авторка статті, полемізуючи з цим твердженням, аналізує драму М. Івченка "Повідь" та п"єси І. Дніпровського, акцентуючи в них не лише формально-стильові, а й світоглядні риси експресіонізму.
