Писати в час, коли навіть мовчати було небезпечно, - це не лише вияв потужного, виверженого з вулканічною силою духу, що водночас належить до субстанцій стихійних, але величних; це вияв духовного аристократизму, що дається людині з вищих емпіреїв і належить до природної складової стилю життя і способу власної інтерпретації чи відчуття, переживання світу. Головне - не схибити, вміти пронести слово у плині проминального за будь-яких умов... А для цього потрібна рівновага, антична калокагатія, співвіднесеність різних енергій у одній складній, багаторівневій і поліфункціональній системі, потрібна рівновага мети і засобів, почуттів і розуму. Врешті, необхідний постійний взір на минуле, що надає надіндивідуальних сил. Адже саме це первісне минуле (уформі античного спадку) - єдиний ментальний культурно та історично закодований материк, що живить розумові інтенції письменників сьогоднішніх, які зором охоплюють обшири планетні, надісторичні й не бояться присутності інших голосів у собі. Вони постають із бесід
