Західноєвропейський гуманістичний соціум початку XXI ст. з його діалектичними принципами самоорганізації ставить перед сучасною Українською державою завдання утвердження в колективній свідомості українського етносу уніфікованих людською цивілізацією суспільних ідеалів. Однак сьогоденні соціально-культурні запити українського народу вимагають пошуку нових шляхів їх задоволення, які передбачають подолання нігілістичного ставлення до власної культурної спадщини. На нашу думку, лише повернення до історичного минулого, відродження етнічних традицій, глибше розуміння своїх національних коренів допоможе вирішити подібні протиріччя. Адже, як зазначає дослідник М. Петров, "культура рухається вперед шляхом накопичень, а не відштовхувань від минулого" [22, С.70]. У зв"язку з цим, особливо важливою є необхідність розуміння процесу "українського національного відродження". Його хронологічні межі в інтерпретації І. Лисяка-Рудницького визначаються періодом 1780-1914 рр. Саме в цей час, на думку доедідника, постає ук
