Нещодавно 267 депутатів Верховної Ради в першому читанні підтримали законопроєкт про заборону релігійних організацій, які пов’язані з ерефією. Але приводу для піднесення, маю на увазі тотальне усвідомлення ролі МП законодавцями, — немає. Бо в нас чотирисотні депутатів, 10 років війни і 267 голосів! Так повелося, що церкви традиційно стали чинниками самоідентифікації українців — національної чи громадянської. Тож можна вважати, що вони безпосередньо залучені до політики. Тому фраза «Церква поза політикою» — від лукавого. Поза політикою може бути хіба що Бог, але сьогоднішні реалії вносять сумнів, що й це не точно. А церква — інститут цілком земний і дихає тим самим повітрям, яким дихають усі інші, віруючі й невіруючі. Повномасштабна війна загострила чимало, перетворивши просто чужих на ворогів. Лише в УПЦ МП якась незрозуміла концепція: доки парафіяни страждають від війни, розв’язаної москвою, і працюють на перемогу, єпископи ніяк не можуть ухвалити рішення щодо розриву з нею. Доктрину «русского міра» в Україні не засуджено. Хоча її давно слід було засудити як ідеологію війни з елементами геноциду. Не на словах, які щоразу зриваються в метафори, без праведного гніву та інших емоцій, а рішенням суду. Так, як було засуджено ідеологію нацизму. На пі&дставі такого рішення не лише УПЦ МП — багато речей в українській політиці, культурі та медіапросторі могли б стати очевиднішими.
