Рец. на кн.: Гарасим Я. Нариси до історії української фольклористики: Навч. пос.. – Київ: Знання, 2009. – 301 с.
Анотація:
Книжку Я. Гарасима варто розглядати не лише як перший навчальний посібник із університетського курсу історії вітчизняної фольклористики, а й водночас як оригінальний дослідницький проект, який привертає увагу вдумливим, подекуди, можливо, дискусійним, зате цілісним поглядом на минувшину української науки про усну словесність. Як відомо, за радянських часів, коли заборонено було вивчати інші, немарксистські, концепції, такі дослідники, як П. Попов, О. Дей, І. Березовський, змушені були обмежитися переважно лише фрагментарним висвітленням доробку окремих фольклористів. Сьогодні ж, коли вже прибрано сміття від дощенту зруйнованих китайських мурів тоталітарного марксизму-ленінізму, маємо всі підстави сподіватися на інтенсивну розбудову грунтовних рефлексій над досвідом попередників. Промовистими симптомами такого зацікавленого повернення сучасної наукової думки до своїх витоків є монографія М. Дмитренка «Українська фольклористика другої половини ХІХ ст.» (2004), публікація архівного варіанту праці Ф. Колесси «Історія української етнографії» (2005) та й, зрештою, попередня книжка самого Я. Гарасима «Культурно-історична школа в українській фольклористиці» (1999). У новому своєму виданні Я. Гарасим сперся на досвід І. Франка, В. Перетца, Л. Білецького й& інших дослідників фольклористичної класики, випробовуючи власну систему типологічних критеріїв. Новизна запропонованої історіографічної схеми полягає в тому, що в її осередді покладено культурно-історичну школу. Загалом такий центрований підхід до в&исвітлення еволюції академічних шкіл крізь призму однієї з них (і притім, погоджуємося, найпомітнішої і найбільш заслуженої) вважаємо цілком виправданим, хоча, щоправда, подекуди впадає в око схильність дослідника до певного перебільшення концептуаль&ної універсальності, хронологічних рамок і масштабів цієї школи. Скажімо, її початки Я. Гарасим пов’язав із діяльністю М. Максимовича, визнавши славетну передмову до «Українських пісень» (1827) маніфестом, що задекларував фундаментальні для культурно&-історичної школи принципи історизму, національної самобутності, художньої специфіки фольклору і живодайного зв’язку з ним новочасної літератури. Таке відсунення початкової хронологічної межі до більш раннього періоду дало авторові змогу виділити, к&рім класичного етапу (М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський), ще й початковий, романтичний етап цієї методології (О. Бодянський, П. Куліш, М. Костомаров) і таким чином урівноважити притаманний для неї позитивістичний соціологізм романтичним естети&змом. А твердження про здатність культурно-історичної школи асимілювати й синтезувати інші методологічні тенденції допомогло ще більше розширити сфери її впливу.
