Мета статті – дослідити технології зведення фундаментів у візантійсь кому храмовому зодчестві середнього- та пізньовізантійського періодів столичної та провінційної архітектурних шкіл, зокрема способи та особливості мурування фундаментів, особливості застосування сполій (вторинного будівельного матеріалу) під час зведення фундаментів. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, методах компаративного аналізу, індукції та дедукції. Наукова новизна обумовлена тим, що на сьогоднішній день більшість відомих праць з даної теми вже інформаційно застарілі і не враховують новітніх досліджень, в першу чергу археологічних. Крім цього, багато пам’яток візантійської архітектури зазнали руйнації та перебудови, тому вив чення їх ускладнюється. Висновки. У ході дослідження було виявлено, що при закладанні фундаменту технологія передбачала прокопування ровів і прибирання зайвого
грунту. У візантійському зодчестві фундаменти закладалися або з цегли, або з каміння; у випадку будівництва на скелястій поверхні, їх заглиблювали у масив. Застосування стрічкового фундаменту або сітки відбувалося у випадках, коли було необхідно з’єднати зов нішні стіни з точками опор. Фундаменти могли і не з’єднуватися, коли частини будівлі зводилися як окремі споруди &(з різною вагою). Забезпечення рівної площини для будівництва, в умовах нерівного рельєфу візантійської столиці вирішувалося спорудженням терас. Використання старих цистерн особливо характерно для традиції закладання фундаментів у столиці. Застосуван&ня деревини у фундаментах не є надто типовим, але й не рідким явищем: деревину часто використовували у конструкціях стін, також у субструкціях споруди застосовувалася система дерев’яних балок, які для міцності з’єднувалися залізними костилями і вкрив&алися якісним будівельним розчином. Подальше дослідження залишається перспективним.
