Нинішні довгі списки Книги року BBC укотре продемонстрували цікаву тенденцію: уже кілька років номінація «Есеїстика» засвідчує, що небелетристичні жанри стають дедалі популярнішими. І це цілком закономірно, адже зараз почасти надолужуємо втрачене. Колоніальний статус вітчизняної культури надовго спричинив пріоритетність публіцистики, памфлету, викривальної та закличної риторики. Бо коли література підпорядковується ідеології, вона бере на себе наставницьку роль і починає ретранслювати цінності, які поділяє певна група, партія, громада. І все це, звісно, неуникненно звужує простір авторської свободи, а читач опиняється в позиції інфантильного підлітка, якому потрібен мудрий письменник-наставник. Радянська література (як і письменство так званого нацреалізму) уникала складних сенсів і натомість шукала остаточних і однозначних істин та непомильних тверджень. І в цьому контексті ще в 1960-х роках прикметною була назва есеїстичної збірки Юрія Шереха «Не для дітей». Він означив радикальну зміну концепції адресата: автор і читач на рівних долучаються до інтелектуальної пригоди, вони постають дорослими, зрілими співрозмовниками.
