Попит на занурення в минуле часто виникає тоді, коли відповідей на болючі питання вимагають поточні події. Так сталося й на Донбасі, де російсько-українська війна спричинила зміни в масовій свідомості, зокрема в тому, що стосується більшості історичних тем. У багатьох виникла потреба пояснити собі, чому це все сталося, де межа відповідальності пересічної людини і як шукати порозуміння в хаосі поляризованого соціуму. Щоб задовольнити такий запит, звичного викладання голих фактів, що зміцнювали б чи спростовували певні логічні конструкції, недостатньо. Досвід життя у просторі великих ідеологічних маніпуляцій змушує шукати менш політизованих аргументів, здатних викликати довіру. Особливо прагнуть цього ті, хто став на Донбасі свідком або учасником теперішньої війни. Такі люди досвідчили, як пропаганда здатна викривляти факти, а тому й про події минулого вони воліють дізнаватися від їхніх учасників та свідків. Можливо, саме тому на Донбасі стали такими популярними «живі голоси»: від книжок, автори яких досліджують історії родин на тлі історичних подій, до музейних виставок і перформансів з рефлексіями сучасників щодо минулого. Цієї осені на Донеччині майже одночасно у двох міських музеях (у Бахмуті та Покровську) відкрилися експозиції, пов’язані тем&ою документування історії за допомогою фото- й кінотехніки. Обидві базуються на матеріалах, відзнятих аматорами, та пропонують поміркувати про «людину з об’єктивом» - її роль, місію та відповідальність, зокрема в тоталітарних суспільствах або під час& воєнних конфліктів.
