Мета нашого дослідження полягає в тому, щоб об"єктивно визначити основні етапи становлення фізіології вищої нервової діяльності як науки і висвітлити внесок у розвиток цієї галузі знань окремих науковців, зокрема маловідомих вчених. Визначена мета досягається шляхом окреслення наступних завдань: проаналізувати літературу і систематизувати дані щодо основних етапів розвитку фізіології вищої нервової діяльності як окремої галузі знань; розкрити значення наукових пошуків і розробок окремих дослідників дляподальшого становлення фізіології вищої нервової діяльності. Для вирішення поставлених завдань застосовувалися такі методи дослідження: порівняльно- історичний, проблемно-хронологічний, описовий, логічно-аналітичний, метод періодизації та персоналізації, що дали змогу об"єктивно проаналізувати матеріали і публікації стосовно напрямків наукових досліджень у галузі фізіології вищої нервової діяльності та визначити значення наукового доробку окремих особистостей. У статті визначено, що виникненню науки про фізіологію нервової діяльності передували блискучі ідеї, здогадки та експериментальні дослідження, починаючи від античної епохи аж до XIX століття. Психіка людини давно стала предметом спеціальної науки психології. Але тільки в нашому столітті в рез&ультаті важкого шляху пізнання і подолання багатьох перешкод виникла наука - фізіологія вищої нервової діяльності, яка вивчає роботу мозку як матеріального субстрату психічних процесів. Деякі дослідники на підставі досягнень у вивченні рефлекторних м&еханізмів діяльності спинного та нижчих відділів головного мозку висловлювали припущення щодо рефлекторного принципу роботи вищих його відділів. Уперше на рефлекторну природу нервової діяльності вказав ще у XVII ст. французький філософ і математик Ре&не Декарт. Тому вчений вважається основоположником нейрофізіології, оскільки саме він відкрив рефлекторний принцип функціонування організму. У Європі у XVIII ст. виникає вчення про "тваринну електрику" (Л. Гальвані), що переросло в один з провідних р&озділів сучасної науки - електрофізіологію. Отримує подальший розвиток принцип рефлекторної діяльності (В. Прохаска). Відкриття в галузі анатомії спинного мозку, зроблені у ХІХ ст., ще більше зміцнюють вчення про рефлекси. Англійський невролог Ч. Бел&л встановив відмінність у функції задніх і передніх корінців спинного мозку. Завдяки цьому відкриттю досить умоглядне уявлення про рефлекс перетворилося на природничо-науковий факт. Незалежно від Белла до такого ж висновку прийшов французький фізіоло&г Ф. Мажанді. Перехід імпульсів із задніх на передні корінці спинного мозку отримав назву закону Белла- Мажанді. Таким чином, ідея рефлексу вперше отримала беззаперечне анатомічне підтвердження. Видатна роль у дослідженні функцій мозку належить І.М. &Сєченову (1829-1905), який у 1862 р. відкрив явище гальмування у центральній нервовій системі, що багато в чому визначило подальші успіхи координації досліджень рефлекторної діяльності. Ідеї, викладені І.М. Сєченовим в книзі "Рефлекси головного мозку&" (1863), визначили, що до рефлекторних актів були віднесені психічні явища, внесли нові уявлення в механізми діяльності мозку, намітили принципово нові підходи до його подальших дослідженням. При цьому вчений підкреслив визначальну роль зовнішнього &середовища в рефлекторній діяльності мозку. На якісно новий рівень вивів теорію рефлекторної діяльності мозку В.П. Павлов (1849-1936), створивши вчення про вищу нервову діяльність (поведінку) людини і тварин, її фізіологію і патологію. В.П. Павлов за&снував школу вітчизняних фізіологів, яка внесла видатний внесок у світову науку.
