Висвітлено художньо-філософську парадигму печери в контексті творчості англійської письменниці і філософа Айріс Мердок. Предметом дослідження постають її художні та філософські тексти. Метою статті є вивчення специфіки втілення парадигми Печери в аспекті жанрової структури філософського роману Мердок. Дослідження цієї парадигми в такому ракурсі дозволяє проаналізувати ресурси авторського стилю, зокрема зв’язок між авторською етикою та естетикою її художніх творів. В даному випадку прототекстом виступаєславнозвісний міф Платона про печеру, метатекстом для виявлення рецепції Мердок щодо цього міфу та його інтерпретацій в її романах слугують праці письменниці: „Верховенство Добра над іншими поняттями”, „Вогонь і сонце: чому Платон вигнав митців”, „Концепції Єдності. Мистецтво”. Запропоновано багатоаспектний підхід до розв’язання означеної проблеми. Крім гносеологічного та ґендерного аспектів, значна увага приділена етико-естетичному компоненту структури художніх текстів Мердок. Розгортаючи метафору сонця як розуміння Добра, Мердок вважає її надзвичайно багатою: сонце реальне, але надто віддалене; воно дає світло й енергію, а також змогу пізнати істину. На відміну від її теоретичних і філософських творів, у своїх романах Мердок іронічно грає з міфом& Платона. Вона вважає Печеру „магічним простором”, „театральним простором”, „сакральним простором”, „місцем ініціації” або ж „місцем ілюзій”. Звідси, печера є не стільки „формою”, скільки „змістом”. Авторська інтерпретація парадигми печери унікальна,& гідна справжнього філософа; вона виявляється за допомогою кореляції матеріального (топос) та духовного (логос) чинників: це вже не справжній топос, а свідомість її персонажів як така, з усіма її лабіринтами, тінями, темними кутами, неусвідомленими і&люзіями.