В часи монгольської династії Юань (1271-1368) написані три "династійні історії" (чженши) – присвячена киданьській імперії Ляо (907-1125) "Історія Ляо" (Ляоши), присвячена чжурчженьській імперії Цзінь (1115-1234) "Історія Цзінь" (Цзіньши), та присвячена китайській імперії Сун (960-1279) "Історія Сун" (Сунши). Попри відмінності в розмірах (Ляоши складається з понад 300 тис., Цзіньши нараховує понад 900 тис., обсяг Сунши близько 4 млн ієрогліфів), писалися вони в правління імператора Тоґон-Темура (Юань Шунь-ді: 1333-1368), а кураторами проекту виступали керівники уряду Тоґто (1314-1356) і Алуту (?), які не були етнічними китайцями і погано зналися на китайському письмі. Це забезпечило хроністам-китайцям, які безпосередньо писали означені чженши, унікальну непідконтрольність владі, мінімізувавши можливості цензурного тиску на авторів. Особливо це стосується Сунши, яка фіксує звірства монголів під час завоювання Китаю, оспівує героїв антимонгольського опору. "Історія Сун" є ледь не єдиною в історії офіційного китайського історіописання працею, автори якої перебували під мінімальним цензурним контролем і тому писали історію не так, як наказувала влада, а як самі розуміли історичний процес.
Написання паралельно з історією китайської імперії Сун "династ&ійних історій" киданьської держави Ляо і чжурчженьської держави Цзінь як вартих "увічнення" окремими чженши імперій підкреслювало легітимність монгольської династії Юань, котра по аналогії з Ляо і Цзінь аргументувала своє право на статус "Синів Неба"&. Створення в юаньські часи одночасно трьох чженши не лише фіксувало історію попередніх династій, а підкреслювало статус монгольських ханів як легітимних імператорів, оскільки прецедент киданьської і чжурчженьської династій доводив, що легітимними в &Китаї можуть бути правителі некитайського походження (в даному випадку – монгольські Юань-Чінгізиди).
