У статті розкривається концепція самопізнання Г. Сковороди як основа особистісного буття, самореалізації та творчої діяльності людини. Аналізується проблема людини, її щастя та шляхів досягнення цього щастя. Особлива увага звертається на самопізнання якосмислення вищого закону історичного за самою своєю суттю буття людини, яке Г. Сковорода трактує в найзагальнішому плані, а саме як осмислення людиною єдності себе, мікрокосму з макрокосмом.