У статті розглянуто властиві українській мові способи вказування на мовця за допомогою одиниць, що зазвичай реалізують граматичне значення другої або третьої осіб. Доведено, що власне-іменники найчастіше слугують засобами номінації соціальних ролей мовця, а другоособові форми подають його дії як узагальнено-особові або вимушені. Установлено, що вживання неозначено-особових речень сприяє об’єктивації висловленого, послабленню уваги до мовця як справжнього агенса.